Con questo articolo inizia la sua collaborazione a Libertates Evhen Dykyj, noto difensore dei diritti umani in Ucraina, che ha combattuto nella zona di guerra ed è rimasto ferito. In contatto con varie organizzazioni internazionali, Dykyj collabora con parlamentari lituani e polacchi (in particolare con Adam Michnik, editore e politico, direttore del quotidiano nazionale Gazeta Wyborcza)) ed è tra i rappresentanti importanti della società civile post-Maidan
UNA GUERRA SU DUE FRONTI: quello esterno contro Putin e quello interno contro la corruzione
La nuova Ucraina nata con Maidan si trovata costretta a fare una guerra su due fronti. Il nemico esterno è la Russia di Putin, rappresentato da un massiccio esercito regolare che occupa il territorio ucraino (compresi i terroristi e le forze paramilitari) e dai miliardi di ‘petrodollari’ con i quali viene finanziata una potente lobby internazionale. Questa guerra esterna richiede enormi sforzi – decine di migliaia di ucraini stano combattendo nelle gelate trincee del Donbass, migliaia di volontari ogni giorno li riforniscono di viveri e vestiti raccolti da milioni di cittadini semplici e non proprio ricchi: tutte le loro forze vengono messe insieme per respingere l’aggressore esterno. Nel frattempo sul fronte interno restano le migliaia di funzionari del vecchio regime, le “corrottissime” forze di polizia e della guardia di finanza, le centinaia di imprese che continuano a riciclare il denaro sporco, per non parlare di clan oligarchici (tra i quali il più ricco, quello di Rinat Akhmetov, sostiene apertamente le politiche pro-Cremlino e investe risorse multimilionarie in campagne denigratorie anti-Maidan); infine, una parte significativa del vecchio-nuovo establishment che ha finalmente avuto l’accesso alla ‘mangiatoia’ dello Stato. Tutto questo ‘esercito di corruzione’non sembra affatto propenso a rinunciare alle sue fonti di arricchimento e con tutti mezzi cerca di ostacolare le riforme, contrapponendosi alla società ucraina e alle sue richieste formulate dalla rivoluzione di piazza Maidan. La società ne ha piena coscienza, ma nello stesso tempo comprende il pericolo di un eccessivo radicalismo rivoluzionario.
Se noi cominciamo a far pressione sul governo per accelerare le riforme con metodi radicali, in altre parole, organizziamo un ‘terzo Maidan’, in questo modo rischiamo di provocare un caos politico e l’ingovernabilità del paese. In tempo di guerra ci sono troppe armi in giro e anche i nervi delle persone sono a fior di pelle: le proteste di massa inizialmente pacifiche possono facilmente sfociare in ‘combattimenti sulle barricate’ per poi trasformarsi in una guerra civile vera e propria. Il nostro grande vicino (la Russia) farà di tutto per spingerci a questo passo fatale e al punto di non ritorno, dopodiché avrà tutte le ragioni di muovere i suoi carri armati quanto più nell’interno del paese per “ripristinare l’ordine” e “ristabilire la pace”.
Se, invece, noi lasciamo le cose come stanno e continuiamo a tollerare i soprusi del vecchio-nuovo potere, la rivoluzione ucraina sarà sconfitta senza alcun bisogno di occupazione esterna, semplicemente a causa di un’offensiva della reazione interna. Questa sarà anche la vittoria di Putin, poiché un’Ucraina corrotta si comprometterà agli occhi dell’Europa e il collasso economico (accelerato dalle spese per la guerra) sarà inevitabile. Il tal caso si ritirerà anche la società civile ucraina, demoralizzata e stanca di fare il lavoro dello Stato al posto dello Stato, e il Paese fallito non avrà più l’altra scelta che recedere per tornare allo stato di satellite di Mosca.
LE OPZIONI DI PUTIN
Probabilmente, questa opzione sarebbe ideale per Putin in quanto, da un lato, porterebbe a una revoca delle sanzioni alla Russia (“abbiamo dato loro una chance, ma loro sono tornati con noi da soli, senza alcuna violenza da parte nostra”) e nel contempo premetterebbe di risolvere il problema principale per il quale Putin invase con le sue truppe il territorio sovrano dell’Ucraina: discreditare la rivoluzione di piazza Maidan, soprattutto agli occhi della società russa, trasformando il precedente dell’Ucraina revoluzionaria, da affascinate e invitante, in terrificante ed ‘esemplare’. Non è un segreto per nessuno che Maidan abbia provocato panico al Cremlino, non tanto per la prospettiva di ‘perdere l’Ucraina’, quanto per il pericolo di ‘esportazione della rivoluzione’ in Russia. La grande geopolitica viene al secondo posto nella lista delle motivazioni belliche del Cremlino.
Tuttavia, anche l’opzione ‘radicale’, quella del terzo Maidan, specialmente con una prosecuzione armata e la trasformazione dell’Ucraina in una ‘Somalia europea’, non viene del tutto esclusa da Putin. Ci sono indizi per presupporre che Mosca abbia consentito di firmare gli accordi di tregua a Minsk a settembre scorso proprio in previsione del passaggio dal piano A – entrare con i carri armati a Kiev – al piano B – invece di combattere pesantemente per ogni palmo di terra ucraina, investire sulla destabilizzazione dell’Ucraina dall’interno e aspettare il suo collasso.
Le poste in gioco sono estremamente alte: se l’Ucraina fallisce, un’altra chance storica non capiterà più, almeno in questo secolo. D’altro canto, il suo successo in un’ impresa così ardua avrebbe avuto dei risvolti a livello globale: un’Ucraina economicamente prosperosa, democratica ed ‘europea’ significa anche la fine della Russia in quanto impero del KGB e dei cosiddetti ‘patrioti energetci’ che tutti noi conosciamo e che non suscitano niente altro oltre a diffidenza e paura: questo sarebbe l’inizio di una trasformazione storica della Russia che potrebbe diventare – perché no? – anche un paese più libero e democratico. In questo nuovo mondo non ci sarà più posto per il Cremlino, e i suoi inquilini se ne rendono perfettamente conto.
UN NUOVO “PIANO MARSHALL” VS ” IL PIANO DI PUTIN”
Per sbloccare la situazione in Ucraina servirebbe un intervento finanziario da parte dell’Unione europea: non un aiuto ‘in soluzione unica’ per rimborsare il debito pubblico dell’Ucraina, ma fondi consistenti, destinati a riformare interi settori dell’economia e della pubblica amministrazione di un paese di quarantacinque milioni abitanti. Si tratta di un progetto analogo al piano Marshall, grazie al quale fu ricostruita la Germania dopo la seconda guerra mondiale.
Perché mai l’Unione europea dovrebbe stanziare dei fondi così consistenti? Almeno per motivi di propria sicurezza. L’Europa deve finalmente riconoscere il che l’impero nazionalistico di Putin costituisce una vera minaccia per la sicurezza europea: in realtà l’aggressione contro l’Ucraina a partire dalla primavera scorsa mina l’intero ordine europeo (e quindi globale) costituito sin dalla fine della seconda guerra mondiale. Per la stabilità e per la pace di tutti paesi dello spazio intermarum (tra il mare Baltico, il mare Nero e l’Adriatico) è necessario che il chimerico ‘mondo russo’ del KGB e di Vladimir Putin cessi di esistere. Certamente si può pure continuare ad aspettare finché l’aggressione russa contro l’Ucraina si estenda alla Moldova, agli Stati baltici, alla Polonia e alla Finlandia, poi finalmente ‘risvegliarsi’ ed entrare in guerra (nucleare) con la Russia, una guerra che quasi sicuramente sarà vinta dall’Occidente. Ma c’è un modo più semplice e molto meno costoso: contribuire al successo della rivoluzione ucraina oggi, per non dover combattere contro la Russia domani.
Ma anche dal un punto di vista strettamente economico l’investimento nelle riforme in Ucraina sarebbe non più rischioso e meno vantaggioso della ricostruzione della Germania dopo la seconda guerra mondiale. Quelle ‘spese’ sono completamente ‘rientrate’ dopo la riunificazione della Germania, portando all’Europa dei guadagni molte volte superiori ai fondi investiti. Considerato il potenziale e le risorse dell’Ucraina, il “nuovo Piano Marshall” può diventare un investimento piuttosto interessante.
Dove trovare i fondi? Esiste una proposta degli eurodeputati lituani di destinare nei prossimi cinque anni una percentuale fissa del bilancio dell’Ue al sostegno economico dell’Ucraina. A prescindere dall’ammontare di questa percentuale, un tale approccio sembra piuttosto ponderato in quanto sistemico.
Per quel che riguarda i soldi ‘immediati’ che servono già nella prima fase delle riforme, qui bisogna affidarsi alle proposte degli esperti, per esempio di George Soros, noto finanziere e promotore delle riforme nei paesi post-comunisti dell’Est Europa. Soros indica almeno sei fonti per un finanziamento di ‘emergenza’ che si possano attivare senza alcun taglio al bilancio dell’Ue, nell’ambito dei fondi già stanziati per i progetti internazionali. Si tratta, in particolare, del Programma europeo di sostegno alla bilancia dei pagamenti (applicato nel caso dell’Ungheria e della Romania) che dispone dei 47,5 miliardi di dollari non inutilizzati; inoltre, esiste il Meccanismo europeo di stabilità finanziaria (applicato al Portogallo e all’Irlanda) con il circa 15,8 miliardi dollari di fondi ‘giacenti’.
Normalmente questi fondi sono accessibili solo ai membri dell’Ue, ma la regola può essere cambiata con il voto a maggioranza qualificata su proposta della Commissione europea. La stessa Commissione può intervenire anche nell’ambito del Programma di assistenza macrofinanziaria all’Ucraina, già attivo, ampliandolo ulteriormente. Ci sono poi varie possibilità di ristrutturare il debito ucraino. Infine, si potrebbe ricavare una parte piuttosto ingente dei fondi utilizzando il precedente “Gheddafi “: vuol dire ricercare, confiscare e riportare in Ucraina i miliardi di dollari rubati dagli esponenti del regime di Yanukovych, accumulati in conti bancari, investiti negli affari e nell’immobiliare per tutta l’Europa.
SARÀ IN GRADO L’UCRAINA DI METTERE A FRUTTO IL NUOVO PIANO MARSHALL?
I nuovi dirigenti ucraini – il presidente Poroshenko e il premier Yatseniuk – somigliano sin troppo ai leader della rivoluzione ‘arancione’ del 2005: commettono gli stessi errori e – aimè!- gli stessi abusi di potere. Le dimensioni di questi abusi sono tali che i leader occidentali si sono visti costretti a lanciare agli ucraini un ultimatum: correggete i vostri ‘errori’, assicurando una massima trasparenza e ‘tolleranza zero’verso la corruzione, altrimenti perdete il sostegno della comunità internazionale.
L’Ucraina è di fronte a una prospettiva terrificante: un intero paese rischia l’isolamento internazionale per colpa di qualche decina di politici corrotti e incompetenti. Gli europei guardano da troppo lontano e non fanno distinzione tra il paese e il suo establishment inadeguato. Quando, però, i carri armati russi irromperanno nelle vie di Kiev (e non senza complicità dell’indifferenza e del silenzio dell’Europa), Poroshenko e Yatseniuk con i loro milioni andranno a vivere da qualche parte in Svizzera, mentre ai milioni di cittadini ucraini onesti non resterà altro che gettarsi sotto i cingoli dei carri armati russi nell’estremo tentativo di salvare il proprio paese. Purtroppo, questa triste prospettiva appare più che reale, potrebbe essere questione di qualche mese se non di qualche settimana.
I leader occidentali sono tormentati da un vecchio dilemma: “Se diamo i soldi all’Ucraina saranno rubati; se non gli diamo vincerà Putin”. La continua posticipazione della tanto attesa conferenza dei donatori per l’Ucraina (attualmente è prevista per marzo prossimo) è il segno evidente di queste esitazioni.
Eppure il dilemma è sostanzialmente falso e dimostra soltanto l’inflessibilità intellettuale degli alti funzionari europei, nonché una scarsa conoscenza della storia da parte loro. Gli americani nel 1945 non hanno pensato nemmeno di affidare l’attuazione del “Piano Marshall” al governo tedesco. Si rendevano conto che dopo 12 anni del governo nazista non ci si poteva ‘guarire’ subito i tedeschi, specialmente nell’ambito politico. Nello stesso modo è impossibile estirpare in pochi mesi il cancro della corruzione che ha divorato l’Ucraina per oltre due decenni. Eppure, come in Germania del dopoguerra, le riforme in Ucraina devono essere avviate immediatamente. E, come in passato in Germania, i fondi stanziati per l’Ucraina post-Maidan devono avere una gestione esterna. Si potrebbe provvedere alla creazione di un Fondo internazionale tramite il quale verrebbero gestiti i finanziamenti dell’Ue, delle altre istituzioni e dei governi occidentali il cui comitato direttivo sarebbe stato composto da esperti e rappresentanti dei paesi donatori. Tra le competenze del Fondo ci sarebbe la collaborazione diretta non soltanto con il governo ucraino, ma anche con le amministrazioni locali, con le grandi società industriali di vari settori attraverso i programmi di riforme specifiche elaborati per ogni settore chiave dell’economia e della pubblica amministrazione; le tranches verrebbero assegnate solo a condizione e nella misura in cui saranno raggiunti precisi parametri previsti e i progressi tecnicamente accertati.
Il governo ucraino non sarebbe in questo caso l’amministratore del credito, ma avrebbe un ruolo di ‘appaltatore’ assunto per realizzare determinati ‘servizi’ nell’ambito delle riforme con il denaro del ‘committente’ e avrebbe voce consultiva nell’elaborazione dei pacchetti di riforme affidato agli esperti occidentali. La stessa funzione consultiva presso il Fondo spetterebbe ai rappresentanti della società civile ucraina, ormai sufficientemente strutturata per assistere i donatori internazionali con le proprie perizie indipendenti da quelle del governo.
Un “Piano Marshall” per l’Ucraina è di importanza vitale in quanto rappresenta l’unica alternativa efficace al “piano Putin”, e l’anno 2015 sarà decisivo. Le possibilità sono due. O vince la rivoluzione ucraina e l’Ucraina riesce ad avviare le riforme necessarie per trasformare la sua economia e il suo sistema politico diventando un felice esempio di trionfo della democrazia, del libero mercato e dei valori europei. Oppure questa rivoluzione sarà sconfitta a forza di un’alleanza (informale, ma non per questo meno pericolosa) tra la reazione interna ucraina, i clan oligarchici e la Russia di Putin. In questo caso l’Europa unita dovrà spendere decine di miliardi di euro in propria difesa e sicurezza, costruendo una nuova “grande muraglia” al suo confine orientale. Il popolo ucraino, esausto e sensibilmente impoverito nel corso dell’ultimo anno, quando ha dovuto da solo tener testa all’aggressione militare russa, sta facendo tutto il possibile per far prevalere la prima opzione. Tuttavia, le sue risorse sono piuttosto limitate, e l’esito della storica battaglia tra il ‘mondo russo’ e il mondo libero alla fine sarà determinato dalla volontà e dalla disponibilità dell’Europa di inetervenire in Ucraina con un ‘piano Marshall’. La scelta è dell’Europa.
Evhen Dykyj
Adattamento del testo ucraino e traduzione di Olena Ponomareva
Україна — 2015: “план Путіна” чи “план Маршалла”?
Нова Україна, народжена Майданом, веде зараз не одну війну, а одночасно дві. Нашим зовнішнім ворогом є путінська Росія, представлена потужною регулярною окупаційною армією, (включно з терористичними та парамілітарними формуваннями), мільярдними “нафтодоларами” та купленим на ці долари активним міжнародним лобі. Ця зовнішня війна забирає величезні сили — десятки тисяч українців зараз воюють у засніжених окопах Донбасу, тисячі волонтерів привозять їм щодня їжу та одяг, зібрані мільйонами інших простих та переважно незаможних громадян: усі їхні сили йдуть на відбиття агресії, на “зовнішній” фронт. Між тим на “внутрішньому фронті” тисячі урядовців старого режиму, суцільно корумпована поліція та податкова служба, сотні фірм з “відмивання” вкрадених бюджетних коштів, потужні олігархічні клани (найбагатший з яких — клан Рената Ахметова — взагалі напряму підтримує прокремлівську політику та кидає весь свій багатомільярдний ресурс на компрометацію Майдану);зрештою значна частина старого-нового керівництва країни, яке отримали довгоочікуваний доступ до бюджетної годівнички. Уся ця ‘арміякорупції’ не збирається втрачати свої джерела ситого існування і на кожному кроці гальмує реформи та протистоїть революційним вимогам суспільства. Суспільство чудово це розуміє, але також розуміє і загрозу від надмірного революційного радикалізму.
Якщо ми розпочнемо активний тиск на нашу владу таспробуємо домогтися прискорення реформ радикальними методами, тобто вийдемо на “третій Майдан”, ризикуємо спровокувати в країні хаос та безвладдя. Під час війни у людей на руках забагато зброї та надто попсовані нерви: масовий мирний протест занадто легко може перейти не просто в барикадні бої, а вповномасштабну громадянську війни. Сусідня держава старанно підштовхне нас до цього фатального кроку, після чого отримає підстави зайти танками значно далі ніж тепер заради “наведення порядку” та “встановлення миру”.
Якщо ж ми залишаємо все як є і надалі спокійно терпимо зловживання “старої-нової” влади, українська революція зазнає поразки без прямої зовнішньої окупації: через перемогу внутрішньої реакції та корупції. Це також означає перемогу Путіна, адже корумпована Україна скомпрометує себе перед Європою, впаде в економічний колапс (прискорений витратами на війну), тоді розчароване суспільство втомиться виконувати замість держави її роботу і деморалізована неуспішна Україна не матиме іншого вибору, як повернутись у стан сателіта Москви.
Такий варіант, мабуть, був би для Путіна навіть кращим за перший — бо дав би можливість домогтися зняття санкцій з Росії (“ми дали їм шанс, вони ж самі до нас повернулись, без жодного насилля”), а заодно вирішити головну проблему, через яку Путін взагалі вдерся військом до України: скомпрометувати Майдан та революціюнасамперед в очах чергу російського суспільства, зробити приклад революційної України з привабливого та спокусливого жахаючим та “повчальним”. Адже ні для кого не таємниця, що Майдан викликав у Кремлі панічний жах не так загрозою “втратити Україну”, як загрозою “експорту революції” з України до Москви. Велика геополітика йде другим номером у списку мотивацій Кремля.
Водночас варіант радикального “третього Майдану”, особливо з його збройним продовженнямта перетворення України на “європейське Сомалі” також залишається вельми спокусливим для Путіна. Є вагомі підстави підозрювати, що згода Москви підписати у вересні (під час загалом успішного наступу російських військ на Донбасі) Мінські мирні угоди певною мірою викликане саме переходом від наміру “йти танками на Київ” до “плану Б” – не відвойовувати з боями шматок української землі, а вкласти ресурси в дестабілізацію всередині України і зачекати колапсу держави.
Ставки надзвичайно високі: якщо Україна програє тепер, то наступного історичного шансу може просто не бути, принаймні у цьому сторіччі. Якщо ж Україна впорається з таким надзвичайно складним викликом, то це матиме наслідки не лише для неї — успішна демократична прозахідна Україна означатиме кінець Росії як імперії КГБ та “енергопатріотів”, , яку ми всі знаємо і яка не викликає нічого крім остраху та неприязні, і дасть шанс на її перетворення у щось історично нове — можливо навіть вільне та демократичне. Кремлю у цьому новому світі місця просто не буде, і в Кремлі про це знають.
Роль Європи: “план Маршалла” vs “план Путіна”
Ситуацію могла б докорінно змінити терміново надана Україні допомога з боку Європейського Союзу. Ідеться не про невелике разове “вливання” на погашення українських боргів, а про дуже значні кошти, призначені на докорінне реформування цілих галузей економіки та державного управління у сорокап’ятимільйонній країні. Ідеться про повний аналог того, чим став для повоєнної Німеччини американський “план Маршалла”.
Для чого Європі така коштовна інвестиція? Щонайменше для власної безпеки. Європі варто нарешті визнати, що націоналістична імперія Путіна становить реальну загрозу, вона фактично вже розпочала агресію не лише проти України, а проти існуючого з часівзакінчення Другої світової війни європейського (а отже й світового) порядку. Для стабільності та спокою всіх країн між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями необхідно, щоб химерний “русскій мір” КГБ та Володі Путіна припинив своє існування. Звісно, зарадицього можна довго чекати, поки російська агресія проти України охопить Молдову, потім країни Балтії, зрештою Польщу чи Фінляндію, тоді отямитися й витримати ядерну війну з Росією, в якій Захід швидше за все переможе. Але можна вчинити простіше та дешевше — допомогти успіхові революційної України вже тепер, і тоді воювати з РФ зброєю не доведеться.
Але і з суто з економічної точки зору інвестиція в Україну нічим не збитковіша, ніж повоєнне інвестування у зруйновану Німеччину. Об’єднана демократична Німеччина вже давно “окупилась” і принесла Європі стократні “прибутки” порівняно з вкладеним в її повоєнну відбудову. Ураховуючи ресурсний потенціал України, є підстави вважати “новий план Маршалла” не менш обґрунтованим та доцільним інвестуванням.
Де взяти такі великі кошти? Існує пропозиція литовських євродепутатів передбачити на наступні 5 років фіксований відсоток від бюджету Єврокомісії на фінансову підтримку України. Незалежно від розміру цього відсотку, сам такий підхід видається дуже правильним та системним.
Що ж стосується “швидких грошей”, які необхідно вкласти в Україну вже тепер, у часи війни та для підтримки першого етапу реформ, то варто покластися на думку експертів, наприклад, на пропозиції видатного фінансиста та стратега реформ Джорджа Сороса, який бачить щонайменше шість джерел такого термінового фінансування, що їх можна задіяти без “урізання” бюджету ЄС, у межах досі виділених на міжнародні проекти коштів. Це зокрема Європейська програма підтримки платіжного балансу (застосована для Угорщини та Румунії), яка має невикористані $47,5 мільярдів, та Європейський механізм фінансової стабільності (застосований для Португалії та Ірландії), що має приблизно $15,8 мільярдів невикористаних коштів. Обидва механізми наразі доступні тільки для членів ЄС, але це правило може бути змінене рішенням кваліфікованої більшості за пропозицією Європейської Комісії. Інший варіант – Європейська Комісія може використати й розширити програму макрофінансової допомоги, яка вже застосовувалася для України. Є можливості реструктуризації ряду старих боргів України. Зрештою, певні кошти можна віднайти за “прецедентом Каддафі” – відшукати, конфіскувати та спрямувати на підтримку реформ українські мільярди, вкрадені режимом Януковича та інвестовані ним у банківські рахунки, бізнеси та нерухомість у Європі.
Виникає питання — а чи готова Україна ефективно використати таку допомогу?
Наші нові керманичі Порошенко та Яценюк надто нагадують “помаранчевих” 2005 року лідерів та повторюють всі їхні помилки й зловживання, які досягли таких розмірів, що українцям з боку Європи фактично поставлено ультиматум: або виправитись та забезпечити прозорість і “нульову толерантність” до корупції, або ж утратити міжнародну підтримку.
Україна опинилась перед жахливою перспективою: через недолугість та зіпсутість кількох десятків політичних лідерів у міжнародній ізоляції може опинитись вся країна. Європейці дивляться здалеку, і не бачать різниці між країною та її бездарним менеджментом. Коли при мовчазній байдужості Європи російські танки маршуватимуть Києвом, Порошенко та Яценюк давно вже будуть жити на свої мільйонні статки де-небудь у нейтральній Швейцарії, а мільйони чесних українців будуть змушені лягати під танкові траки у останньому відчайдушному спротиві. Ця сумна перспектива видається, нажаль, дуже реальною, відлік йде на місяці, якщо не на тижні.
У головах європейських політиків панує дилема: “Дати Україні гроші — розкрадуть; не дати — перемагає план Путіна….”. Перенесення очікуваної конференції донорів для України з січня поки що на березень стало сигналом вагань європейських та світових лідерів у цьому питанні. Однак дилема по суті є фальшивою і свідчить лише про інтелектуальну негнучкість євроурядовців, ба навіть про погане знання ними історії.
У 1945 році американцям навіть на думку не спало доручити німцям самим здійснювати “план Маршалла”. Тодішнім західним лідерам було очевидно, що після 12 років влади нацистів країна не може бути здоровою, на одужання потрібний певний час. Так само не можливо за один день вилікуватись після двадцятирічної хвороби на корупцію. Між тим так само як і в сорокових роках, реформи треба здійснювати вже тепер, і кошти на це потрібні вже сьогодні, якщо не вчора.
Як у повоєнній Німеччині, в революційній Україні коштів на реформи мають надаватися під прямим зовнішнім управління. Потрібно створити Міжнародний Фонд, куди б надходили кошти від Євросоюзу та інших інституцій, від урядів західних країн, та куди б самі донори — країни та організації — поставили б власний кваліфікований менеджмент. Такий фонд надавав би кошти не лише українському уряду, я й місцевим органам самоуправління та окремим промисловим компаніям лише разом з розробленим західними експертами покроковим планом реформ для кожної галузі, і надходження траншів відбувалося б виключно у міру досягнення певних чітко визначених індикаторів прогресу у реформах. Український уряд мав би бути не розпорядником іноземних коштів, а лише “контрактором” на виконання певних “послуг” у сфері реформування на гроші “замовника”, та мав би дорадчу функцію при розробці пакетів реформ. Таку само дорадчу функцію при Фонді паралельно з урядом мало б виконувати і українське громадянське суспільство — воно вже є достатньо структурованим та організованим, щоб надати на допомогу донорам свою незалежну від урядової експертизу. “План Маршалла” для Українижиттєво необхідний, оскількице єдина дієва альтернатива “плану Путіна”, і 2015 рік стане вирішальним. Або переможе українська буржуазна демократична революція, в Україні відбудуться системні масштабні реформи, і вона стане привабливим прикладом успіху демократії, вільного ринку та зрештою західних світоглядних цінностей. Або ж цю революцію переможе неофіційний союз внутрішньої української реакції та путінської Росії, і тоді Європі доведеться інвестувати мільярди в армії, спецслужби та побудову “великої стіни” на східному кордоні ЄС. Український народ, втомлений та зубожілий за рік оборони від російської військової інтервенції, робить усе можливе для реалізації першого варіанту. Однак ці ресурси,м’яко кажучи, не безмежні, і від того, чи наважиться Європа докинути на нашу шальку терезів свою “монетку” у вигляді “нового плану Маршалла”, дуже значною мірою залежить підсумок історичного двобою між “РусскімМіром” Путіна та вільним світом, світом європейської цивілізації. Вибір за Європою
